«Мати змогу змінити щось в цьому житті на краще…»

11 Лютого 2020

Головна Новини Загальні новини

Ми продовжуємо знайомство з найкращими творами про донорство та донорів, відзначеними нагородами літературного конкурсу «Червона лінія порятунку». Нагадаємо, у спільному проекті Сумського обласного центру служби крові та Сумського обласного центру позашкільної освіти та роботи з талановитою молоддю, присвяченому Всесвітньому дню донора крові, взяли участь понад 5 тисяч школярів області.

Діана Кондратюк уже закінчила школу, і навчається в СумДУ. Вона добре знає, як працює центр крові, адже бувала тут не раз:

– Моя мама – благодійний донор, тому я добре знаю, як треба готуватися до донації і як проходить процедура, – розповідає Діана. – Але сама я за станом здоров’я не можу бути донором навіть після повноліття. У СОЦСК я приходжу не здавати кров, а лікуватися за допомогою плазмаферезу – очищення крові. Таких пацієнтів, як я, підключають до тих же апаратів, що й донорів, тільки у другому режимі – тому я багато разів бачила, як донори здають компоненти крові.

Коли мені запропонували взяти участь у конкурсі – я відразу погодилася, бо вже знала, про що писатиму. Це – реальний випадок, саме тоді я вперше по-справжньому усвідомила, як це несправедливо – хотіти допомогти і не мати такої можливості. Тому описала свої справжні почуття. Але я все одно намагаюся допомогти, чим можу – розповідаю про донорство друзям і знайомим: як це відбувається, як потрібно готуватися, які є протипоказання. Це теж важливо – щоб люди не боялися здавати кров і приходили підготовленими до цього.
– Ти вже вирішила, як витратиш свій приз (сертифікати з інтернет-магазину «Розетка»)?
– І вирішила, і витратила. У вільний час я працюю в кол-центрі, тож купила професійні навушники, вони мені дуже допомагають в роботі.

Я НЕ МОЖУ БУТИ ДОНОРОМ…

Я не можу бути донором. Люди часто не усвідомлюють важливих речей, поки не стикаються з ними. Я також раніше не розуміла всієї глибини цього простого факту.

 Як і всіх інших людей, мене все ж знайшла жорстока реальність у мареві сірих буднів. Чигала вона мене на роботі, коли моя колега перехопила мене за лікоть і спросила, чи можу я здати плазму для переливання? Її матір була в лікарні, і потребувалася термінова допомога. Хто б знав, як я хотіла допомогти… Я ж не роблю нічого наполовину. Я відчуваю чужий біль повно, гостро, як свій. І почуття власної безпомічності мене просто вбиває… Я стояла и дивилась в її очі, повні надії і говорила…

Моя кров та плазма не підходять для переливання, я сама хворію і кожні півроку прохожу плазмаферез. Як мені було за це соромно… Того дня я щиро заздрила тим людям, хто має змогу допомагати. Сьогодні мене попросила просто знайома. А якщо наступного разу це буде потребуватися комусь з моїх рідних? Що тоді я робитиму? Вона хоч має змогу здати кров сама… Тоді ж як мені зостанеться лише дивитися, знаючи, що я нічим нікому не зможу допомогти.

 Нічим… Нікому… Ці страшні слова весь день гули набатним дзвоном в моїй голові. Безпомічна, нікому не можу допомогти… А навкруги стільки життів, які я могла б врятувати! А я не можу, бо від моєї крові буде гірше.

Деякі з моїх знайомих регулярно здають кров за гроші. Я підняла їх всіх, щоб допомогти… Як не я, то інші, хоч щось я можу зробити… Але нічого не вдалося. У всіх свої справи, плани на день. Невже це варте чужого життя? Цивілізована країна, де всі люди один одному брати та сестри, як люблять говорити політики… Повна демократії, гуманізму, і така безсердечна до чужого одинокого життя. Я не знаю, чому було потрібно переливання. Я не знаю, чому не надали його зі свої запасів лікарі платно чи безкоштовно. Але того дня я думала лише про це.

Тепер я усвідомила одну важливу річ. Можливо, найважливішу у людському житті. Коли в тебе є можливість врятувати чиєсь життя – потрібно це робити. Це священний обов’язок. Бо не завжди люди мають фізичну можливість щось зробити. І окрім тебе вже нікому. Але якщо вдати, що ти також не можеш – то хто ж зостанеться? Хто допоможе? А хто прийде на допомогу твоїй близькій людині?

💝 Мати змогу змінити щось в цьому житті на краще – велике щастя! Його потрібно цінувати, усіляко берегти і користуватися цією можливістю кожен раз, коли виникає потреба. Хто знає наслідки нашої доброти та самопожертви? Можливо, саме завдяки людям, які своєчасно надали допомогу, в світі появиться новий всесвітньо відомий поет, композитор чи науковець і наша планета зможе знайти відповіді на питання, що зараз її турбують. Хіба це не прекрасно – брати участь у такому чуді? Знати, для самого себе, що саме ти є причиною життя іншої людини, що в її жилах тече твоя кров? Та навіть якщо той, кому допомагають, не стане ніким відомим… Він чи вона стане батьком, або матір’ю, сестрою, сином, тіткою, дівчиною чи хрещеним, дідусем або бабусею… неважливо. Мають вагу лише ті справи, які вони зроблять в майбутньому. А причинно-наслідковий ланцюжок може бути вельми довгим і йти через століття і тисячоліття. На мою думку, це варте того. Взагалі, як на мене, життя потрібно для того, щоб дарувати його іншим, допомагати прожити його гідно, давати нові можливості, надію, віру в себе, любов. І все це може досягатися навіть декількома мілілітрами крові.

🎀 Я маю надію, що колись це прочитають ті, хто дійсно буде мати можливість когось врятувати. І це стане поштовхом для дії. А мати моєї колеги вдало пережила операцію по переливанню і зараз йде на поправку. І я щиро цьому рада.