«СКІЛЬКИ ЗНАЮ ТИХ, ЩО ЗДАВАЛИ КРОВ – ВОНИ ПРОДОВЖУЮТЬ ЦЕ РОБИТИ»…

01 Квітня 2020

Головна Новини Загальні новини

 Заслужених донорів в Україні небагато – близько 120 людей. І справа не лише в тому, що для того, аби стати заслуженим донором України, потрібно безоплатно здати не менше 100 разових доз крові або плазми. Багато донорів починали свій подвиг кілька десятиліть тому, коли облік зданої людиною крові вівся лише на папері, донори здавали кров у різних медичних закладах і записи про донації через кілька років знищувалися разом з іншою лікарняною документацією. Відтак зібрати інформацію про донації докупи і подати її для отримання статусу – непросте завдання.

 До того ж після подачі документів кандидатури майбутніх Заслужених донорів розглядає спеціальна комісія, а указ про надання їм цього звання підписує Президент України. Тому часто цей процес затягується на кілька років. От і з семи працівників Сумського машинобудівного об’єднання, документи яких було направлено до Адміністрації президента ще два роки тому, звання Заслуженого донора отримали поки що лише троє – і то нещодавно. Тож розпочинаємо знайомство з новими Заслуженими донорами – і сподіваємося, що скоро це звання отримають усі, хто заслужив його багаторічним порятунком людських життів.

 Олександр Білий вже рік перебуває на заслуженому відпочинку. З 1982 року він працював на Сумському машинобудівному НВО, де пройшов шлях від простого працівника до начальника плавильної дільниці. Донором став майже відразу після початку роботи на заводі:

 – На роботі дочці нашої співробітниці була терміново потрібна крові. Вона попросила кількох чоловік, у тому числі й мене, і ми пішли здавати кров у четверту міську лікарню. Здавали, сидячи на лавці, і я здавав-здавав – і мені стало так добре, раптом запаморочилася голова… Забір крові припинили, дали понюхати нашатир – і я пішов додому. Таким був мій перший досвід донорства – але скоро я прийшов знову. Адже коли починаєш звертати увагу на питання донорства – починаєш бачити, як багато людей потребують крові, як часто в ній виникає необхідність. Наступні 10 років я здавав кров час від часу, коли дізнавався про потребу. Тоді ніяких донорських книжечок із записами про донації ніхто не вів, тож ця кров ніде не враховувалась. А з 1992 року почав здавати кров від заводу – і там її вже обліковували. Нас активно залучала до донорства Раїса Петрівна Волжина, вона дуже багато робила для розвитку донорського руху і для самих донорів. І багато хто здавав кров, бо завод підтримував донорство.

 – Скільки крові ви здали за своє життя?
 – Близько 60 літрів.

 – А зараз здаєте?
 – Так, буває, мені телефонують із центру крові, кажуть, що потрібна кров моєї групи – у мене рідкісна 4+ – і я приходжу на донацію. Я думаю, що бути донором, здавати кров – це покликання, потреба душі. Скільки я знаю тих, хто здавали кров зі мною – вони продовжують це робити, донорами стають їх діти, утворюються справжні династії. Бо донори розуміють, що можуть допомогти, у той час, як комусь це не дозволяє зробити здоров’я або страх. На заводі у нас була справжня донорська сім’я. І зараз по телевізору показують – ми єдина область в Україні, яка повністю забезпечена кров’ю. Бо у нас є традиції донорства, є сучасний донорський центр, де можна здавати кров безпечно і приємно. Тому я буду здавати кров і далі – це потрібно людям.